З історії жанру „анекдот”
Термін „анекдот” вперше зَявився у Візантії, у книзі історика Прокопія Кесарійського „Таємна історія” (550 р). У перекладі з грецької мови цей термін означає: невигаданий, невідомий, нерозголошений, той, що не підлягає розголосу. Пізніше цим терміном назвуть гумористичні, дотепно-смішні, лаконічні мініатюри з гострим сюжетом, діалогічною формою і неодмінно з несподіваною, комічною кінцівкою.
Представником „гумористичної теорії” вважали Гіпократа. У Середньовіччі з’являється „Салернський кодекс здоров’я”, де було розписано чотири темпераменти: поєднання крові, слизу, жовтої та чорної жовчі, чотирьох „рідин”. Розповідати анекдоти краще за всіх міг сангвінік.
В.Даль визначав анекдот як „короткий за змістом і стислий за формою твір про кумедний випадок; байка, баутка”. У Франції їх називали „фацеіями”, тобто смішними усними розповідями, в Польщі „жартом”.
В українській літературі термін „анекдот” започатковує Г.Квітка-Основ’яненко. Це відбулось у 1822 році на сторінках газети „Вісник Європи”. Родоначальницею збірок анекдотів є „Маленька книжечка українських анекдотів”, опублікована у 1859 році. Анекдоти записували М.Драгоманов, Б.Грінченко, П.Чубинський, І.Манжура та ін.
Ознаками анекдоту є: алогізм, переакцентування слова чи фрази з одного значення на інше, гра слів, односюжетність. За формою викладу анекдоти бувають описові, монологічні, діалогічні, полілогічні; за тематикою: суспільно-побутові, родинно-побутові.
Українці користуються також і іншою назвою анекдоту – народна усмішка. Український народ створив величезну кількість мініатюрних перлин цього жанру, адже гумор – одна з рис українського менталітету. На народних усмішках „виросли” І.Котляревський, М.Гоголь, C.Руданський, Остап Вишня, О.Ковінька, М.Годованець та багато інших сміхотворців.
В.Даль визначав анекдот як „короткий за змістом і стислий за формою твір про кумедний випадок; байка, баутка”. У Франції їх називали „фацеіями”, тобто смішними усними розповідями, в Польщі „жартом”.
В українській літературі термін „анекдот” започатковує Г.Квітка-Основ’яненко. Це відбулось у 1822 році на сторінках газети „Вісник Європи”. Родоначальницею збірок анекдотів є „Маленька книжечка українських анекдотів”, опублікована у 1859 році. Анекдоти записували М.Драгоманов, Б.Грінченко, П.Чубинський, І.Манжура та ін.
Ознаками анекдоту є: алогізм, переакцентування слова чи фрази з одного значення на інше, гра слів, односюжетність. За формою викладу анекдоти бувають описові, монологічні, діалогічні, полілогічні; за тематикою: суспільно-побутові, родинно-побутові.
Українці користуються також і іншою назвою анекдоту – народна усмішка. Український народ створив величезну кількість мініатюрних перлин цього жанру, адже гумор – одна з рис українського менталітету. На народних усмішках „виросли” І.Котляревський, М.Гоголь, C.Руданський, Остап Вишня, О.Ковінька, М.Годованець та багато інших сміхотворців.
