Коли з'явилися анекдоти?

Перші анекдоти були виявлено на шумерській глинянной фресці 1900-1600 рр. до н.е.

Грецьке слово, що породило російське слово "анекдот", було знайоме вже кожному
еллінові, потім і римлянинові.

Сам термін «анекдот» з'явився у Візантії завдяки книзі історика Прокопія Кесарийского, яка називалася «Таємна історія» (550 г.). У ній розповідалося про імператорський двір. «Анекдоти» (із грецького — невидан, що не підлягає широкому розголосу) у розумінні людей того часу — це міські плітки, слухи, розмови.

Значно пізніше анекдотами називалися розповіді про видатні історичні особистостей, знамениті людей, їх надзвичайних учинках, судженнях або ж про курйозні ситуації, у які вони попадали.

Самі ранні анекдоти являли собою веселі, повчальні розповіді, які "привязывались" до іменам видатних людей, були освячені їхнім авторитетом, носили пізнавальний і повчальний характер.

В більш пізніх анекдотах їх творці перестали опікуватися про вищезгадані функції. Головною рисою залишилася цікавість, значно розширився й контингент персонажів.
У минулому столітті назва «анекдот» закріпилося переважно за гумористичними мініатюрами з гострими сюжетами й парадоксальними розв'язками. Більшу частину анекдотичної спадщини століть усе ще становлять традиційні історичні анекдоти, герої яких нерідко приховували своє справжне обличчя під маскою простака, дурня або просто дурня.
Відтоді історичний анекдот як жанр змінився."Фацеція" ("жарт", "гострота") — смішна усна розповідь епохи Відродження. У Росію цей усний жанр прийшов у ХVII столітті з Польщі й називався "жарт", "жарт". Одна з форм поширення його був напис під лубочною картинкою, що зображує неметкого селянина, невірну дружину й т.п. Літературний анекдот у Росії з'явився наприкінці ХIХ - початку ХХ століття. У багатьох анекдотах усний початок переплітається з літературним.

У середині XVIII століття остаточно ствердилося анекдот як літературний жанр у Росії. Справжній його розквіт довівся на пушкінську епоху. Про особливості анекдоту як жанру в одному з енциклопедичних видань 1835 року сказане, що анекдоти - це "...коротка розповідь якої-небудь події, чудового по своїй незвичайності, новині або несподіванці". До головних рис добре розказаного анекдоту ставиться стислість, легкість, "мистецтво зберігати силу або основну ідею його до кінця й містити оный чим-небудь разючим і несподіваним".

Цікаво, що анекдот будується не просто на неймовірній події, а на події, що принципово не збігається із читацькими або слухацькими очікуваннями. Інакше кажучи, розбіжність прогнозу з результатом подання відвертої "небувальщини" як самої очевидної реальності й визначає суть тієї естетичної гри, на якій будується анекдот.

Анекдот у наші дні - сама демократична форма художньої творчості, зустрічається на сторінках різних газет і журналів. Теми анекдотів, як завжди, різноманітні й, як завжди, злободенні. І якщо йдуть у минуле анекдоти про Чапаєва та Петьку, не чутно вірменського радіо, ущухають історії, розказані Штирлицем, те відразу з'являються нові персонажі, наприклад, Вовочка, новий росіянин, сучасні політичні діячі і т.д.