Живописець закінчив роботу, помив пензлі і пішов в буфет Будинку офіцерів, прихопивши з собою друга Миколу. 


- Дві самбуки, – звернувся Микола до буфетниці.
- Єсть токо зрази, – сказала буфетниця.
- Тоді дайте дві, – сказав живописець.
- І триста водкі, – сказав Микола.
- Кстаті, мальчікі, я сьогодні свободна, – сказала буфетниця і блиснула золотозубою посмішкою.

Наступного ранку живописець прийшов у гості до знайомого майстра кунг-фу. Той щойно закінчив таолу «Вісім перетворень» і відпочивав на ганку, спостерігаючи за працьовитою травневою бджолою.  


- Я хочу стати близьким до глядача, – сказав живописець. - Я помітив, що люди витрачають на споглядання картини менше часу ніж на читання етикетки під нею, а потім питають художника, що він хотів сказати цією роботою…  Це трохи зайобує. 

- Люди хочуть слів, а ти їм картини малюєш, ну що ти за людина? – сказав майстер.

- Але я реалізував в собі щось таке, що я не можу виразити словами, – сказав живописець.

- Не важко описати щось, – сказав майстер, - якщо у тебе хтось попросить хліба, дай йому, що тобі шкода?

- Мене один раз схопив за штани циганський хлопчик, – сказав живописець, - я йду, а він мене хапає і каже: «Дядєнька, дайтє на хлєб», - а сам несе здоровенну буханку, я йому і кажу: «Коли ти вже наїсися?».

- Як думаєш, що краще – дивитись вухами чи їсти очима? – сказав майстер. 


Уривок з "Прогулянки забороненими садами Йомасали Хухіса з живописцем і майстром кунг-фу"