Як ми з кумом мед качали
Ми із кумом по сусідству живемо.
Кум говорить: — Давай бджіл заведемо!
Бджоли,— каже,— це ж поезія й краса.
Бджоли творять для здоров’я чудеса.
І тепер у кума бджоли у саду
Без перерви: гу-гу-гу та ду-ду-ду…
Раз я чую пропозицію таку:
— Ходім, куме, накачаємо медку! —
Кум не любить викидати даром слів.
Він у сад мене до вуликів повів.
— Мед качати,— каже,— діло не просте.
Он купив я медогонку ССТ.—
Тягне раму він із вулика — дивлюсь:
Усі бджоли в купу збилися чомусь.
Та гудуть отак сердито: дзум-дзум-дзум…
— Їх обкурювати треба,— каже кум.
— Це я знаю і без тебе,— говорю.—
Ти тримай, а я цигарку закурю.
—Не устиг я потушити свій сірник,
А бджола як тарарахне у язик!
Потім друга — прямо в вухо, третя — в ніс!
Кум схопив на плечі раму і поніс.
Як заклав у медогонку, як крутне!
А на мене ціла хмара як шугне!
Бджоли жалять — кум говорить: — Не лови!
Не твої це,— каже,— бджоли,— не дави!
Не крутися і руками не махай!
Не твої це,— каже,— бджоли, не лякай!
Ти он з ніздрі,— каже,— витягни бджолу,
Бо задавиш там комашечку малу.
Он у тебе між губами дві бджоли —
Ти дивися, щоб живі мені були!
Я — тікати… А за мною — хмари бджіл.
Я додому, та у хату, та під стіл.
Виліз, глянув у люстерко: ну й краса!
Губи стали, як домашня ковбаса.
Щоки пухлі. Не обличчя, а друшляк.
Ніс уліво скособочився й набряк,
Вже звисає аж до нижньої губи.
Вуха витяглись обоє, як гриби.
Ліве око ще поблискує так-сяк,
Там, де праве, тільки ґуля, як кулак.
Кум у шибку пальцем стукає: — Привєт!
Йди,— гукає,— куштувати свіжий мед!
— Ой,— стогну,— не стукай, куме, не дійду.
Я ж незрячий, десь у яму упаду…
Кум говорить моїй жінці: — Ви, мадам,
Свого мужа не показуйте дівкам.
Він у вас, мов кінозірка Жан Маре!
Тільки,— каже,— хай він носа не дере.
І нехай на все життя запам’ята,
Що бджола — це мед, здоров’я й красота!
Павло Глазовий
