Гумореска про полювання кумів

Пи із кумом полювати ідемо.

За плечима по рушниці несемо.

Кум говорить: — Вбити зайчика — не клас.

От би вовка тарарахнути хоч раз!

Тут він раптом заїкнувся і замовк.

Бачим — суне по дорозі сірий вовк.

Я приклався, кум приклався — тільки р-раз!

 

Кум — лівіше, я — правіше… Тьху на нас!

Вовк помчався по долині, по горі

Та й сховався біля яру у норі.

Ми із кумом над норою сидимо

І нараду виробничу ведемо.

 

— Лізь у нору,— тихо кумові кажу.—

Схопиш вовка, я тягти допоможу.—

Кум хитрує: — Я б з охотою поліз,

Та боюся — він хапне мене за ніс.

А без носа як на світі проживеш?

Не понюхаєш нічого і не чхнеш…

 

— Що ж,— кажу,— тоді полізу, значить, я…

Вовчу шубу жінка матиме моя.

Лізу в нору, бачу — світяться вогні.

То очима вовк підсвічує мені.

Він гарчить, і я по-вовчому гарчу.

Лізу глибше і рушницю волочу.

Тут двостволка випадково як пальне!

Оглушило громом вовка і мене.

 

Сидимо ми разом з вовком у диму.

Мені важко, та нелегко і йому.

Кум у мене теж відважний чоловік.

— Відповзи,— кричить знадвору,— трохи вбік!

 

Підбери плече і руку під стіну,

Я прицілюся гарненько та пальну! —

Він рушницю глибше в нору просува.

— Де там вовкова,— питає,— голова? —

Та як гахне, як торохне із обох!

Дріб ударив перед носом, як горох.

 

Кум гукає: — Амба вовкові! Бери! —

Я незчувся як і вилетів з нори.

А за мною вовк на волю як стрибне!

Став і дума: їсти кума чи мене?

 

Я прикладом по зубах його — торох!

Вовк зігнувся, похитнувся, впав та й здох…

З шкури вовчої пошили ми шапки —

І страшні тепер ми з кумом, як вовки.

 

Павло Глазовий