Традиційно фольклористи вважають, що усна культура дитинства переважно сміхова. А психологи ще додають, що почуття гумору проявляється у дитини значно раніше зв’язного мовлення.

Традиційно фольклористи вважають, що усна культура дитинства переважно сміхова. А психологи ще додають, що почуття гумору проявляється у дитини значно раніше зв’язного мовлення.
Звичайно наступним кроком дитини в опануванні гумором стає вже жарт словесний. Однак перші словесні жарти з’являються у мові, скажімо, дошкільнят випадково і більше віддзеркалюють рівень її свідомості, де закони навколишнього дорослого світу ще не осягнені розумом. А тому комічні ситуації у житті дитини виникають як намагання відтворити цей світ таким, яким вона його розуміє у цей час. Варто зауважити, що науковці, котрі займаються проблемами естетичних категорій, навіть виділили дитячий гумор в окрему групу[8, 39]. Так, філософ Тетяна Любимова, робить цікаві висновки. По-перше, дитина, котра вчиться розуміти, пізнавати гумор, жарти, вже починає опановувати світ значень, навчається гнучкості мислення та вмінню швидко робити висновки. А по-друге, у дитячих жартах негативні стосунки зводяться до мінімуму. Дослідниця переконана, що діти не сміються над ким-небудь, вони, навіть не сміються над собою. Дитячий сміх – це результат чудового, веселого настрою дитини, який іде в парі з будь-якою грою.
Безперечно, дотепності, сміху та спорідненим до них явищ присвячено чимало робіт, а деякі з них належать найвидатнішим дослідникам – Аристотелю, Бергсону, Фройду та іншим. У першу чергу науковців цікавили такі аспекти дотепності: структура способів, за допомогою яких провокується сміх, та його вплив на індивідуума. Автори філософських та філологічних коментарів намагалися зрозуміти, чому люди сміються, за яких умов сміх взагалі виникає. Наприклад, фольклорист та літературознавець Є. М. Мелетинський, аналізуючи такі сміхові жанри, як анекдот та казка, відзначив, що комічний ефект добувається „із парадоксальної невідповідності між нормою та тим, що зображується”[9, 74]. А В. Я. Пропп, видатний дослідник російського фольклору, виділив як одну з умов виникнення комізму та сміху наявність у того, хто сміється „деякого уявлення про правильне”[13]. Французький філософ А. Бергсон, автор ідеї „філософії життя”, також висловив яскраві думки про природу сміху. Він переконаний, що комічний ефект полягає у несподіваному ході думки. Схожої позиції притримується й сучасна дослідниця категорій комічного Т. Любимова: „Сміх – це миттєва зміна режиму усієї свідомості”[8, 41]. А Т. Б. Щепанська зводить безсвідоме начало комічних образів і сюжетів до „конфлікту фантазії з прозою розуму”[17, 163]. Її колега, котрий також вивчає природу сміху, Л. В. Карасьов звертає увагу на парадоксальну невідповідність між безперечним позитивним характером сміху та злом, яке приховується у предметі, що викликає сміх[5]. А К. Фролова, яка запропонувала аналіз усної народної творчості в контексті естетичних категорій, вважає, що комічне виникає від порушення гармонії у бік парадоксальної імплікації. І це порушення викликає не співчуття, а сміх від невідповідності мотиву дії й її результату[11, 2]. А смішне, веселе, комічне – одна з рис усної творчості, зокрема дитячої.
Питання про гумор та дотепність, як види комічного, у фольклорних творах, які побутують серед дітей й ними створюються, одне з актуальних питань фольклорної науки сьогодення. А визначення специфічного характеру сміху, скажімо, в такому дитячому гумористичному жанрі як анекдот, його функції й естетичного значення – в українській фольклористиці малодосліджене. До речі, так звані „серйозні” жанри дитячого фольклору (наприклад, „страшні” історії) у порівнянні зі „сміховим світом” дітей складають відносно невелику частину творчості. Серед усних жанрів першість за розповсюдженістю тримають анекдоти. Їх знають та переказують практично усі діти.
У „Словарі української мови”, який упорядкував Борис Грінченко, без тлумачення значення знаходимо лише синоніми слова „анекдот” – народні „побрехенька” та „побасенка”[14, 206]. „Словник літературознавчих термінів” говорить: „Анекдот (гр. anekdotos – неопублікований) – жанр фольклору: коротка жартівлива розповідь про якийсь цікавий життєвий випадок чи ситуацію з несподіваним і дотепним закінченням”[6, 25]. А ось „Новий тлумачний словник української мови” додає, що анекдот – це кумедний випадок, подія, або жартівливе оповідання про яку-небудь смішу подію – і здебільшого він вигаданий[12, 32].
Цитовані дефініції дають змогу прослідкувати, як змінювалося у науці ставлення до цього фольклорного жанру. Адже ще до недавнього часу загалом анекдот був жанром потаємним. Ці твори передавалися з уст в уста, інколи навіть під страхом покарання. Анекдоти створювали певний історичний зріз різних епох. Тепер короткі жартівливі розповіді можна зустріти кругом: у засобах масової інформації, в окремих виданнях.
До початку 90-х років недостатньо вивченою залишалася й таке особливе явище, як дитячий анекдот. У шкільному середовищі і, навіть серед дошкільнят, - це один з улюблених жанрів. Дитячі анекдоти вже отримують офіційну „прописку” на сторінках журналів, у різних збірниках, на телебаченні, в Інтернеті. Поруч із специфічними „дитячими” сюжетами про Чебурашку й крокодила Гену, Вовочку, про Вовка та Зайця й інших казково-літературних персонажів, вони активно „всмоктують” у себе „дорослі” сюжети й образи, наприклад, про „нових росіян та українців”. І, мабуть, чи не раніше, ніж дорослі, діти почали розповідати анекдоти про героїв офіційної масової культури: Чапаєва, Брежнєва... Фольклор допомагав протистояти масованій психічній атаці офіційної культури суспільства, котра починалася з дитячих ясел і не закінчувалася армією. Як переконують дослідники, саме дитячий анекдот дає уявлення про дитячу мовну субкультуру, дозволяє глибше зрозуміти інтереси дитини, його проблеми і, нарешті, особливості гумору[15, 78]. Сміх у житті дитини займає дуже важливе місце. Він, як і трагічне, – спосіб пізнання світу, через сміх, як і через страх, діти адаптуються у житті.
Питання класифікації дитячих анекдотів недостатньо вивчене. Бо коло творів, охоплюваних цим поняттям, доволі широке і за тематикою, і за образною системою, і за часом виникнення.
Так, дослідник російського сучасного анекдоту І. І. Богданов, розробивши загальну класифікацію усієї палітри анекдотів, включив дитячий разом із анекдотами про сімейні стосунки, про „любовні трикутники” до першого класу і назвав його побутовим[1, 46]. Дитячий анекдот у розумінні автора це - смішні висловлювання маленьких дітей та діалоги між батьками і дітьми, між учителями та школярами. Автор градації виділив за тематичною ознакою, яку, до речі, вважають найпростішою, всього 11 груп, з яких побутовий, на його думку, найдавніший за походженням.
Цікавою, на нашу думку, є пропозиція вітчизняного педагога, дослідника дитячої творчості Д. Т. Федоренка дитячі сміховинки, що створюють гумористичний стан мовлення, і до яких більшість ставиться як до анекдоту, означити як малий розповідний жанр і назвати їх мікрогуморесками. Власне такі коротенькі фрази, на думку вченого, можна додати до вже існуючих класичних дитячих жанрів[16, 4].
Ми підтримуємо логічно несуперечливу класифікацію, яку запропонувала О. Ю. Трикова, котра займається вивченням російського сучасного дитячого фольклору. Традиційно дослідниця до дитячих анекдотів зарахувала власне дитячі й такі, що запозичені із репертуару дорослих, проте зрозумілі й прийняті дитячою аудиторією[15, 78]. Основна їх специфічна особливість – велика кількість образів казкового, літературно-кінематографічного та тваринного походження (хоча вони присутні в репертуарі дорослих, проте не типові для нього).
Одне з перших художніх та емоційних вражень дитини – це казки про тварин, персонажі яких регулярно зустрічаються у жанрі дитячого анекдоту, і в його образно-тематичному складі відіграють важливу роль. У дитячих сучасних анекдотах на тваринну тематику ми зустрічаємося і з Вовком, Зайцем, Лисицею, Ведмедем та іншими популярними персонажами.
Анекдот як жанр лаконічний, оперує, на думку одного з дослідників цього виду народної творчості, „диференційованими мовними та немовними засобами комічного”[4, 210]. Таку властивість має, на наш погляд, відповідно і дитячий анекдот. Як і в дорослому гуморі, у випадку з дитячим, домінуючим засобом досягнення комічного є пародія. У дитячих анекдотах на тваринну тематику саме прийом пародіювання є наскрізним. Так, дитячий анекдот найчастіше пародіює сюжети і „переодягає їх в сучасний одяг”: „Сім’я ведмедів тільки-но прокинулася. Маленький ведмедик біжить в їдальню і сідає на свій маленький стільчик. Дивиться в тарілку, а там нічого не має і він пищить: „Хто з’їв кашу із моєї тарілки?” Потім заходить Тато-ведмідь, сідає на свій великий стілець, дивиться в тарілку і теж не бачить там їжі. „Хто з’їв кашу із моєї тарілки?” – заревів він. І тут із кухні чути крик Мами-ведмедиці: „Дурні! Ну, кожен ранок те саме! Я не встигла ще цю кашу приготувати!”[2]
Дитячий анекдот побудований за принципом асоціації - нова ситуація співпадає чи не співпадає з уже відомим варіантом. Запозичуючи усім відому казкову основу, діти запропонували свій розвиток подій, який відповідає цьому жанру. Пародіюючи казковий сюжет, дитячий анекдот „переніс” його у сучасне життя і відтворив побутову сценку, яка має вже абсолютно інше звучання. Так, гумористичні пародії у фольклорному творі мають не руйнівну силу щодо традиційного жанру, тобто казки, а навпаки, тільки загострюють її сприйняття. І, як зауважує один із знавців літературної теорії, „посилюють естетичний вплив за контрастом”[10, 48-77]. А ще у дитячому тексті дотримується важливе правило пародії – несподіваність, яка і створює комічний ефект та викликає сміх. Дитячий анекдот, комічно переінакшуючи сюжети, пародіює і самих героїв. Тому, скажімо, у вищенаведеному тексті ми не впізнаємо тих наївних, простакуватих ведмедів, з якими знайомі з казки.
Діти охоче й психологічно тонко у анекдотах про тварин пародіюють сценки із сімейного життя: „Черв’ячок запитує у мами-черв’ячихи: „Мамо, а де тато?” А мама каже: „Тато дуже зайнятий. Він зрання вже на рибалці”[2]. Об’єктом пародії стають і звичайні щоденні побутові ситуації: „Їде заєць з ведмедем у трамваї. Заєць, як правило, „зайцем”. Раптом – перевіряють білети. Заєць запанікував і до ведмедя: „Заховай мене куди-небудь. Я маленький, точно за пазуху поміщуся”. Заховав його ведмідь, аж тут підходить контролер й запитує білетик. Ведмідь свій проїзний показує. А контролер: „А що за пазухою?” Ведмідь з розмаху б’є себе по грудях й каже: „Та це ж фото мого найкращого друга!”[2]
Дуже часто дитячий анекдот зображує своїх персонажів так, що вони порушують етичні правила. Ці порушення також є джерелом багатьох смішних ситуацій: „Семеро козенят б’ють вовка і він кличе на допомогу. Козенята ще дужче б’ють і кажуть: „Мовчи, козел!” Або: „Пливе Дід Мазай із зайцями у човні. Раптом один Заєць хапає у Мазая рушницю і каже: „А ну, Діду, греби у Швейцарію!”[2] Майже кожен текст анекдоту показує нові сторони його героїв, нові їх обличчя, як внутрішні, так і зовнішні. Тому ствердно можна казати, що кожна мініатюра це – втілення певних якостей персонажів. Саме те, що герої постійно мінливі, не передбачувані, зрештою, несподівані, дозволяє казати про абсолютне їх перевтілення в анекдотичні образи. Взагалі в дитячих анекдотах пародія створює антисвіт, герої якого, як писав, видатний дослідник літератури та фольклору Д. Ліхачов несподівані у своїх вчинках[7]. А ще за анекдотичним правилом персонажі - завжди смішні та дивні, що відповідає меті пародії - створити неупорядкований антисвіт, світ безглуздий та без системи. До речі, на ідеї невідповідності, безглуздості й засновується багато теорій комічного.
Обов’язково дитячий анекдот відтворює особливості у поведінці героїв-тварин: „Сидять ведмідь, заєць, вовк та лисиця й грають в карти. Ведмідь попереджує: „Хто буде дурити, той отримає по рудій морді!”[2]
Дитячому мисленню у „тваринному” анекдоті властива метафоричність, асоціативність: „Зустрічаються носоріг та слон. Носоріг: „Як справи, пилосос?” Слон: „Нормально, дирокол!”[2]
До речі, анекдоти про слонів, які у зарубіжній фольклористиці виділені в окремий цикл й отримали назву „elephant joke cycle”, тобто „цикл анекдотів про слонів”, відомі ще з 60-х років минулого століття. Їх почали розповідати американські старшокласники та студенти коледжів. Дослідники зарахували „elephant joke cycle” до дитячої творчості, наголошуючи про „особливий тип дитячого гумору”[3, 120]. Американські зразки мають форму загадки з обов’язковою абсурдною відповіддю, яка і викликає комічний ефект: Навіщо слони лазять на дерева? Щоб ґвалтувати білок. Або: Як можна здогадатися, що слон ходив у ваш туалет? Неможливо злити.[3, 126-127] Російська дослідниця А. С. Архіпова у статті „Анекдот в зарубежных исследованиях XX века. Терминологические замечания” (http://www.ruthenia.ru/folklore/arhipova1.htm) пише, що саме структура таких текстів створює проблеми щодо їх жанрової класифікації. Тому багато вчених схильні бачити у них не анекдоти, а гумористичні загадки. Проте американський професор антропології та фольклору А. Дандес підкреслює, що цикл про слонів являє собою чудернацький перевернутий світ і називає такі тексти анекдотами і „явним випадком дитячої нісенітниці”[3, 120]. В американських анекдотах слони можуть і лазити по деревах, і робити різні акробатичні трюки (плигати з дерев, залазити в холодильник або в авто, літати тощо).
Взагалі Дандес висловив цікаву гіпотезу, котра пояснює виникнення і розповсюдження анекдотів, включаючи й твори про слонів. Теорія американського вченого ґрунтується на роботі Фройда, яка тлумачить існування та поширення анекдотів тим, що вони відображають прихований зміст, який не дозволяє людині висловити внутрішній цензор, тобто superego (понад-я). А ось реакція сміху полегшує висловити цей прихований зміст і захиститися від негативних емоцій.
А. Дандес, розглядаючи анекдоти про слонів як приклад дитячої безглуздості, дурниці, підкреслює регресивну природу дотепності як різновиду комічного. Відповідно комічне – регресивний спосіб досягти тимчасового відчуття вивільнення від суперего або від суспільних обмежень. Смішне, дотепне повертає до дитинства й допомагає відкинути логічне мислення. Вчений каже, що у світі дитинства багато що дозволено. А тому за анекдотами оповідач свідомо ховається за „маскою дитини”, щоб висловити свою агресію, яка через таку „маску” сприймається несерйозно. „Анекдот – необразлива агресія”, котра не шкодить, проте забезпечує оповідачу тимчасовий виграш його ego[3, 122].У дитинстві, вважає вчений, людина впевнена у собі, в оточуючому світі. Тому потреба тікати у світ дитинства, де нема цензорів, виникає тоді, коли з’являється необхідність у відчутті безпеки, соціальній комфортності. А для того, щоб звільнитися від психологічного гніту, потрібно уявити реальність у зміненій, невпізнаній формі, яку часто і використовують діти.
Тексти про слонів, почуті від українських дітей, здебільшого відповідають визначенню анекдоту як короткої усної смішної розповіді про вигадані події з несподіваним дотепним закінченням: Онук дивується: „Бабусю, бабусю? А чому у тебе такі великі очі?” А бабуся й відповідає: „Це щоб тебе краще бачити?” Онук далі: „А чому у тебе такі великі вуха?” Бабця: „Щоб тебе краще чути?” А хлопчик все цікавиться: „А чому у тебе такий великий ніс?” Бабця не витримує: „Ми ж слони, онучку!”[2] Проте треба зауважити, що структура загадки-відповіді не є характерною для українських текстів, які розповідали діти, хоча інколи й зустрічається: „Що станеться, якщо схрестити слона та кенгуру? Великі ями по всій Австралії.”[2]
Мовознавці О. Я. Шмельова й О. Д. Шмельов, досліджуючи анекдот, називають його „особливим мовним жанром” й доповнюють, що у ньому „діють постійні персонажі, відомі носіям... мови”[18, 20]. Очевидно, можна говорити й про анекдотичний цикл на тему слонів у виконанні українських школярів (так само як, наприклад, цикл анекдотів про бабу Ягу або Вовочку тощо). До речі, Алан Дандес акцентував на тому, що анекдоти стають популярні й широко розповсюджені саме у формі циклів.
Аналіз образів-тварин, які функціонують в дитячих анекдотах, дозволяє зробити такі висновки. Серед запозичених персонажів-тварин в дитячих анекдотах популярними є Вовк, Ведмідь, Заєць, Лисиця, які часто діють не окремо, а в компанії. Анекдот переміщує героїв-тварин у незвичні для них обставини, а відтак вони набувають нових рис, змінивши і свої функції, і риси характеру. Властивості, характерні заняття, звички цих персонажів відповідають анекдотичним вимогам: вони незвичайні та смішні.

1. Богданов И. Опыт классификации современного русскоязычного анекдота // Народная культура Сибири: Материалы VIII научно-практического семинара Сибирского регионального вузовского центра по фольклору. – Омск, 1999. – 268 с.
2. Власний архів Клокун Т.
3. Дандес А. Фольклор: семиотика и/или психоанализ: Сб. ст. – М., 2003. – 279 с.
4. Карасев И. Пародия в современном анекдоте // Народная культура Сибири: Материалы IX научно-практического семинара Сибирского регионального вузовского центра по фольклору. – Омск, 2000. – 232 с.
5. Карасев Л. Парадокс о смехе // Философский альманах. – М., 1990.
6. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. – К., 1971. – 486 с.
7. Лихачев Д. Бунт „кромешного мира” // Семиотика и художественное творчество. – М., 1977.
8. Любимова Т. Комическое, его виды и жанры. – М., 1990. – 64 с.
9. Мелетинский Е. Сказка-анекдот в системе фольклорных жанров // Учебный материал по теории литературы: Жанры словесного текста: Анекдот. – Таллин, 1989.
10. Морозов А. Пародия как литературный жанр // Русская литература. – 1960. №1.
11. Народознавчі аспекти фольклору, мови та літератури Придніпров’я / К. Фролова. Вступ. – Д., 1995.
12. Новий тлумачний словник української мови у трьох томах / Укладачі: Яременко В., Сліпушко О. – К., 2003. – Т. 1. – 926 с.
13. Пропп В. Проблемы комизма и смеха. – М., 1976.
14. Словарь української мови / Упорядкував Б. Грінченко: В чотирьох томах. – К., 1997. – Т. 3. – 506 с.
15. Трыкова О. Детский фольклор. Страшилки, анекдоты „садистские стишки”. – Ярославль, 1998. – 144 с.
16. Федоренко Д. Первоцвіт диво слова: Малі розповідні жанри дитячого фольклору в етнопедагогіці України. – К., 1997.
17. Щепанская Т. Смеховой мир тусовки и проблема оформления групповых границ // Школьный быт и фольклор: В2-х частях. Ч. 1. – Таллин, 1992.
18. Шмелева Е., Шмелев А. Русский анекдот: Текст и речевой жанр. – М., 2002. – 144 с.